Гра в чотири руки

Переможців не судять. А команда президента вже готується до того, аби відсвяткувати свою перемогу в ході парламентської кампанії 2012 року.

Якось спокійно, ненав’язливо і акуратно громадська думка, яка ще у серпні стежила за тим, чи зможе опозиція набрати більше, аніж ПР, пере форматувалася на нову суперечку: хто буде другим – «Батьківщина» чи УДАР. У жовтій майці лідера сьогодні політична сила, яка декларує себе найбільшою опорою політики президента Віктора Януковича.

Але чи все однозначно у нашій політиці? Чи все так просто і безхмарно? Якою буде подальша гра команди, що орієнтується сьогодні на перемогу? І що сховано за лаштунками великої політичної гри?

1.

Минулого тижня експерт європейського аналітичного центру European Council on Foreign Relations Ендрю Вілсон виступив зі статтею, у якій прогнозує настання близького конфлікту між Віктором Януковичем та олігархами – через те, що олігархи не можуть почуватися в Україні цілковито захищеними, а «сім’я» (найближче оточення президента) становить для них потенційну небезпеку. Прогнозуючи майбутні конфлікти між олігархами та «сім’єю», аналітик спрогнозував можливість перерозподілу сфер впливу, а також потенційні загрози для самого Віктора Януковича з боку олігархів, які можуть збунтуватися.

Дану статтю можна вважати своєрідним «привітом» і попередженням, переданим у вигляді незалежного аналітичного матеріалу незалежного експерта. Я давно і уважно стежу за творчістю пана Вілсона і помітив ряд цікавих тенденцій у його статтях. Дуже часто чітко проглядається тенденційність, яка дозволяє навіть безпомилково виявити і джерело інформації, і закодовані смисли та месседжі. Цього разу – не виняток. Стаття може бути розцінена як своєрідне попередження з боку тих самих олігархів, про яких так багато розповідає пан Вілсон.

Якщо врахувати, що перший досвід наступу президентської адміністрації на права і вольності олігархів мав місце у 2000 році і завершився зникненням Георгія Гонгадзе, публікацією плівок Мельниченка, масовими акціями протесту «Україна без Кучми», то використання олігархами (у даній ситуації йдеться про інтегральний термін) такої можливості, як вибори до Верховної Ради, не виглядає неймовірною. Якщо завтра в Україні збереться новий Майдан, він стане не стільки плодом протестних настроїв у суспільстві чи потенційних можливостей опозиції, скільки результатом діяльності невдоволених і насторожених олігархів.

2.

Сьогоднішня дійсність виглядає таким чином, ніби в Україні відбувається постійна імітація політичної діяльності. Опозиція бореться проти влади, влада наступає на опозицію, опозиційний табір дробиться і організує війну всіх проти всіх. Засоби масової інформації активно підтримують легенду про протистояння та конкуренцію, додаючи окремим персонажам українського політичного процесу більше ваги та значимості.

Колись у старому анекдоті йшлося про те, що насправді всі сюжети світової літератури зводяться до двох основних – що чоловік робить на роботі і що чоловік робить по дорозі з роботи. Приклади – «Іліада» і «Одіссея». Так само і вся українська політика зводиться до двох начал – умовно ахметовського і фірташівського. Єдність і боротьба протилежностей визначають усю сучасну політичну конструкцію в Україні.

Сьогодні впливи Рината Ахметова присутні у Партії регіонів (половина партійного списку), у «Батьківшині» (вплив на групу «Фронт змін» та особисто на Арсенія Яценюка – зауважте: Арсеній Петрович старанно уникає критики особисто Ахметова, а про зв’язки лідера опозиції з Ахметовим відверто говорять навіть його однопартійці, наприклад, Олександра Кужель), у партії Наталі Королевської «Україна, вперед!» (чимало людей в списку мають пов’язаність зі структурами Рината Леонідовича).

Дмитро Фірташ практично не має своїх людей у списку Партії регіонів (всупереч оцінкам аналітиків, представленість його інтересів у списку – на рівні трьох осіб). Натомість він має чималі впливи на УДАР Віталія Кличка (у цій партії у нього не менше людей, ніж у Віри Іванівни Ульянченко, яку небезпідставно пов’язують з Кличком). Також прогнозується, що чимала кількість людей, тією чи іншою мірою пов’язаних з Фірташем, пройдуть по мажоритарних округах.

Ринат Ахметов – це не просто громадянин України Ахметов Ринат Леонідович, 1966 року народження. Це, насамперед, складний конгломерат політичних та бізнесових структур, зосереджених довкола яскравої та харизматичної особи. Їх усіх поєднує донецьке минуле і європейське майбутнє. До цієї групи можна сміливо віднести і Андрія Клюєва, і Бориса Колесникова, і цілий ряд інших впливових постатей. У них – своя система координат та цінностей, свої способи поведінки і свої амбіції.

Дмитро Фірташ – це не просто громадянин України Фірташ Дмитро Васильович, 1965 року народження. Це – група людей та інститутів, які є уособленням процесів розширення Партії регіонів та її зміцнення. Це люди, які допомогли ПР перетворитися з регіональної партії на всеукраїнське партійне утворення. І які зіграли важливу роль в приході Віктора Януковича до влади у 2010 році.

Перші перебували поруч з Януковичем від початків, від моменту «походу на Київ» у 2002 році та президентської кампанії 2004 року. Другі прийшли у той час, коли Януковичу було особливо важко і підставили йому плече. Таке не забувається і особливо цінується. Проте перші з ревністю ставилися до других, другі відповідали взаємністю. Час від часу внутрішні конфлікти проривалися нагору, але в основному до скандалів, таких популярних у помаранчевому таборі, не доходило. Саме тому Партія регіонів демонструє постійне розширення, відсутність розколів та чвар, що дозволяє постійно ставити партію за зразок для наслідування націонал-демократам.

В експертному середовищі вже сперечаються, хто виграє ці вибори – Фірташ чи Ахметов. Умовно формула перемоги буде виглядати наступним чином: займає друге місце Об’єднана опозиція, а Королевська потрапляє у Верховну Раду – переміг Ахметов, займає друге місце УДАР, а Королевська не пройшла – перемагає Фірташ. Дещо спрощено, але приблизно так.

3.

«Група Фірташа» - це дуже строкате і умовне утворення. По суті, самої групи як такої не існує. Існує група людей, яких раніше пов’язували стосунки у рамках функціонування компанії РосУкЕнерго. Хтось був власником акцій, хтось – лобістом, хтось забезпечував політичну складову. Потім (політика – справа мінлива) компанія переживала не найкращі часи, але зберегла внутрішні комунікації. Сьогодні Дмитро Фірташ – великий бізнесмен, Сергій Льовочкін – глава Адміністрації Президента, Юрій Бойко – міністр палива і енергетики, Валерій Хорошковський – перший віце-прем’єр. Зрештою, Хорошковський вже понад рік як дистанціювався від групи і перейшов у вільне плавання, намагаючись відігравати власну політичну гру. Але про нього – згодом.

Група сьогодні об’єднується за принципом «возьмемся за руки, друзья, чтоб не пропасть поодиночке».

Обидві групи також визначає своєрідне ставлення до виборів президента у 2015 році. Колективний Ахметов вважає, що при виборах потрібно застосовувати давно апробований та ефективний ресурс – Партію регіонів, яка незмінно дає базовий результат та здатна мобілізувати електорат. Зрештою, якщо цей інструмент не спрацює, - не біда: Арсеній Яценюк може абсолютно безболісно посісти вільну нішу. Головне, що не Тимошенко. Арсеній Петрович – попри опозиційну риторику – є майже своїм.

Колективний Фірташ вважає: вибори мають проводитися з тим розрахунком, що левова частка активностей повинна лягти на плечі депутатів-мажоритарників. За принципом «пройшов у владу сам – допоможи Віктору Федоровичу». Таким чином, штаби кандидатів-мажоритарників зразка 2012 можуть легко трансформуватися у штаби кандидата в Президенти зразка 2015 року.

А ще між обома групами впливу ведеться зовні непомітна, але доволі гостра боротьба за кадрові призначення та за контроль над політичними інститутами. Власне, сукупність ходів у рамках цих стосунків і називають «українською політикою». Включно з діяльністю опозиції, про яку один із активних учасників політичного процесу сказав: «Опозиція? Вся опозиція тусує на Банковій та Липській, ніяковіючи, зустрічаючись одні з одними у коридорах влади».

4.

Серед цієї боротьби та єдності в рамках однієї партії стоїть особняком група, яку прийнято називати «сім’єю». Хоча це – більш ніж примітивний погляд на групу. Не всі члени групи належать до сім’ї Віктора Януковича. Не всі є близькими друзями Олександра Януковича. Приклад – Віталій Захарченко. Просто якщо попередні дві групи формувалися за рахунок вдячності президента своїм соратникам, то нова група – це данина вдячності президенту. Люди, що формують цю групу, орієнтуються насамперед на президента. А вже члени сім’ї – це цементуючий фактор для групи.

Сьогодні «сім’я» намагається стояти осторонь від активного втручання в політичний процес. В ході виборчої кампанії ця група зосередилася на місцях в Партії регіонів і віддала процеси в інших партіях на відкуп іншим конкуруючим групам.

У результаті саме цій групі адресував своє послання Ендрю Вілсон, попереджуючи, що негоже ображати інших, більш заслужених. Група наближених до Віктора Януковича людей сьогодні набирає вагу – насамперед економічну – і займає все більше і більше стратегічних висот, особливо в економіці. Це не може не хвилювати традиційні групи впливу. Вони розуміють, що можуть у перспективі позбутися частини активів. Принаймні, потрібно бути готовими до цього – si vis pacem para bellum.

При цьому першими готуються ті, хто відчувають себе найменш захищеними. Шукають союзників та намагаються провести у парламент власних лобістів люди, які ототожнюють себе з командою Ігоря Коломойського. Починають йти на зближення з обговоренням перспективи створення спільної групи в парламенті Петро Порошенко, Віктор Балога та Володимир Литвин. Привид «сім’ї» - сили, яка ще не стала силою, але на яку чекають – виявився справді страшним. І у випадку, якщо зараз з’явиться кандидат на пост прем’єр-міністра, який буде тісно пов'язаний з цією політико-економічною групою (скажімо, Арбузов), він може отримати вотум недовіри від представників інших груп в середовищі влади – про всяк випадок.

До речі: говорити про пост прем’єр-міністра нині зовсім не зайве, хоча Конституція і не передбачає обов’язкової відставки уряду в зв’язку з обранням парламенту. Просто кадрові ротації в уряді – неминучі, повістка денна в країні змінюється, а саме це має стати поштовхом до формування нового уряду. До того ж Микола Янович Азаров балотується в народні депутати. 17 грудня – в день, коли має зібратися Верховна Рада нового скликання – йому має виповнитися 65 років – граничний термін перебування на постах у виконавчій системі влади. Скоріш за все, партія визнає велетенські заслуги Азарова перед країною і відправить його керувати фракцією у Верховній Раді. На його місце можуть знайтися інші претенденти.

5.

В даній ситуації якось забувається теза про те, що для успішного розвитку всіх трьох груп та розвитку країни в цілому необхідна одна умова: визнання Заходом парламентських виборів в Україні. Сьогодні переговори з Заходом та комплекс дій, спрямованих на легітимізацію результатів, лежать на Сергієві Льовочкіну та Валерієві Хорошковському. Вони не лише повинні довести, що в Україні всі процеси відбуваються в рамках закону та демократичних свобод, а й забезпечити дотримання законності, унеможливити масові порушення (яких в умовах мажоритарних виборів навряд чи вдасться уникнути взагалі). Принаймні, Хорошковському вже вдалося зробити важливу річ: заблокувати технологію з переміщення великої кількості виборців-відкріпників, які за уморвами нині чинного закону про вибори мали право переселятися в потрібні округи і таким чином забезпечувати результат потрібним кандидатам. Чималій кількості кандидатів було поламано плани кампанії.

Хорошковський вважається на сьогоднішній день основним переговірником між Україною та Заходом. Західні експерти говорять про нього як про вільнодумця, який може запросто визнати наявність в Україні негативних тенденцій в судочинстві – і при цьому змалювати варіанти вирішення цих питань; він може дати чітку і реалістичну картину інвестиційного клімату в країні – і водночас не менш чітко дати гарантії того, коли і наскільки якісно відбудуться зміни в даній сфері. В Брюсселі його поважають за незашореність, ерудицію та відвертість у спілкуванні. Водночас вказуючи на його досвід роботи у бізнесі та розуміння апаратної роботи.

Частина європейських політиків пов’язують перспективи розвитку стосунків між Україною та ЄС із змінами в уряді. При цьому недвозначно натякають на те, що бажали би бачити на посту прем’єра саме Хорошковського. Те, що Хорошковський дистанціювався від групи Фірташа, нібито мало б зіграти йому на руку. Але він не став «своїм» для «сім’ї» і залишився чужим для Ахметова. До того ж Хорошковський – не член Партії регіонів і, за його словами, вступати в партію не збирається. В нинішній умовах це – мінус для нього. Але якщо раптом президент забажає створити конфігурацію, у якій ПР відводитиметься місце одного з гравців, а не монопольного гравця, то Хорошковський може виявитися чи не найкращим варіантом на роль архітектора нової політичної системи.

Середовище Ахметова має на пост прем’єра дві кандидатури – Ірину Акімову та Сергія Клюєва. Акімова сьогодні асоціюється з реформами, які ініціював президент і які пробуксовують через заскорузлість мислення окремих посадовців. Клюєв – із апаратною роботою та вмінням організувати процес. Обидві кандидатури у тій чи іншій мірі можуть бути прийнятні з точки зору Заходу. Клюєв – особистий приятель єврокомісара Штефана Фюле, Акімова високо цінується у середовищі експертів-економістів. Проте на Заході побоюються, що посилення Ахметова може призвести до подальшої «донецькизації» - тенденції до зосередження влади в країні в руках вихідців з одного регіону.

6.

Все вище сказане дозволяє припустити, що Україна стоїть перед надзвичайно цікавими і динамічними процесами в політичному житті. Реально джерелом політичного життя в країні стає не боротьба влади і опозиції, а рух різнозаряджених елементів та груп, що обертаються по різних орбітах довкола президента. При цьому створюючи як видимість стабільності, так і видимість боротьби. Ми живемо в умовах Великої Імітації Політичного Процесу.

Головне, що ця Імітація задовольняє всіх – і українських політиків, і – за великим рахунком – Захід. Та й Схід також. Можливо, невдоволені лише Юлія Тимошенко та Юрій Луценко, але на них звертають все менше і менше уваги. Але ця Імітація можлива лише до тих пір, доки одні учасники процесу не порушать інтереси інших учасників. У противному випадку збудуться слова Вілсона і ображені олігархи, залишаючись у тіні, почнуть виводити на Майдан підготованих ними «опозиціонерів». Формально – в боротьбі за справедливість і кращу долю трудового народу.

Реально – в боротьбі за забезпечення прав і свобод олігархів від сваволі президента.

У цьому – сермяжна правда української політичної дійсності. Пам’ятаєте? Через рік після Помаранчевої революції статки головного олігарха країни Рината Ахметова, опозиційно налаштованого до влади, зросли в кілька разів. А з сонму українських олігархів на той час зник лише один представник – Ігор Бакай. Натомість з’явився Дмитро Фірташ. Всі решта знайшли себе в нібито новій дійсності. Але не знайшли тисячі тих, хто виходили на Майдан.

Саме тому Майдан в сучасних умовах – це ні що інше, як технологія. Технологія донесення своєї волі до президента, який на деякому етапі може відірватися від політичної дійсності і подумати, що може при керівництві державою не враховувати інтереси окремих груп впливу. Особливо тих, що стояли біля витоків його кар’єри. glavcom.ua

Обсудить