Зміст
Вступ................................................................................. 2
1 Позиція основних акторів щодо врегулювання Придністровського
конфлікту............................................................................ 3
1.1 Республіка Молдова: невизначеність «особливого статусу»............. 4
1.2 Придністров’я: «безальтернативність незалежності»... ............. 6
1.3 Російська Федерація: широка автономія для Придністров’я...... .... . 8
1.4 Україна: усвідомлення загрози................................................. 11
1.5 ОБСЄ: під прицілом критики.................................................... 14
1.6 Європейський Союз: «малі кроки» і «зміцнення
довіри»............................................................................... 16
1.7 США: стримування Росії та права людини................................... 22
2 Сучасний стан переговорного процесу....................................... 23
Висновки та рекомендації........................................................ 28
Додаток. Основні етапи придністровського врегулювання............... 31

ВСТУП
Російська агресія проти України сприяла відновленню уваги до військово-політичних конфліктів на пострадянському просторі та досвіду їх врегулювання.
Особливо тих, які відбувалися за безпосередньої участі Російської Федерації (РФ), а саме – Придністровського, конфліктів у Грузії (Абхазії та Цхінвальському районі), котрі фактично продовжені російсько-грузинською війною 2008 р. Кожен з них відрізняється тривалістю військової фази, масштабом бойових дій та кількістю жертв, економічними та політичними наслідками, рівнем та характером політичної та військової залученості Російської Федерації.

Внаслідок цих конфліктів створено квазі-державні утворення
(«Придністровську Молдавську республіку (ПМР)», «Республіку Абхазію» та «Республіку Південну Осетію»), які перебувають під російським контролем і отримують політичну, військову, фінансово-економічну та інформаційну допомогу з боку Москви.

Зазначені державні утворення мають різний політико-правовий статус. «Республіку Абхазію» та «Республіку Південну Осетію» визнано РФ та кількома її державами-клієнтами після російсько-грузинської війни 2008 р., натомість «ПМР» визнання не отримала.

Досі поширені погляди на зазначені конфлікти як насамперед внутрішні для Молдови та Грузії, які відбулися між різними етнічними групами. Відповідно, кожен з них розглядається окремо, а не в контексті неоімперської політики Російської Федерації, спрямованої на формування власної сфери впливу. Крім того, тривала відсутність прогресу у врегулюванні зазначених конфліктів налаштовує на нові підходи в оцінці «миротворчих» зусиль Москви.
У 2022 р. виповнюється 30 років з часу завершення «гарячої» фази Придністровського конфлікту і переходу до процесу його врегулювання. Втім, попри значні зусилля, використання різних форматів і підписані документи, Республіка Молдова (РМ) досі залишається розділеною.

Незважаючи на часову віддаленість та різні історичні умови, саме Придністровський конфлікт є найбільш релевантним для України за рядом чинників, а саме:

- розмитість у конфлікті етнічного та релігійного компонентів; (Що, звісно, не відкидає наявності конфлікту культур, і, відповідно ідентичностей. У випадку якПридністров’я, так і Донбасу важливим чинником, котрий забезпечив спрацювання зовнішнього втручання, була специфічна регіональна ідентичність, пов’язана з розвиненою індустрією, культом робітничої праці, носії якої відчували загрозу власному способу життя після розпаду СРСР.)

- використання Росією схожих «гібридних методів» (іррегулярні збройні формування, застосування регулярних військових частин у критичній фазі конфлікту, інформаційні операції за допомогою засобів масової інформації тощо);

- позиціонування Російської Федерації як посередника, а не учасника конфлікту, її намір звести процес врегулювання до переговорів між офіційною владою держави та сепаратистами.

Виходячи з цього, Україні важливо врахувати досвід Придністровського конфлікту, спроби його врегулювання при визначенні напрямів та засобів реалізації політики щодо деокупації окремих районів Донецької та Луганської областей (ОРДЛО) і Криму.

1. ПОЗИЦІЯ ОСНОВНИХ АКТОРІВ ЩОДО ВРЕГУЛЮВАННЯ
ПРИДНІСТРОВСЬКОГО КОНФЛІКТУ

Основним форматом придністровського врегулювання є «5+2». До формату входять: сторони конфлікту (Республіка Молдова та Придністров’я), ОБСЄ, Україна та Російська Федерація – як посередники, ЄС та США – як спостерігачі). Сторони конфлікту представлено на переговорах: з молдовської сторони – віце-прем’єр з питань реінтеграції, з придністровської сторони – «міністр закордонних справ Придністровської молдавської республіки».

Крім того, у процесі придністровського врегулювання діє щорічна конференція зі «зміцнення заходів довіри». Практична робота здійснюється 13 експертними (робочими) групами: з питань економічної діяльності, освіти, телекомунікацій та поштового зв’язку, боротьби зі злочинністю, транспорту та дорожнього господарства, охорони здоров’я, екології, залізничного транспорту і сполучень, банківської діяльності, митної взаємодії, з нормативно-правового та документаційного забезпечення громадян тощо. Ці групи є невід’ємним допоміжним механізмом переговорного формату «5+2». Їх завдання – розробка пропозицій та проєктів рішень
з проблем у відповідних галузях для підписання на рівні представників з політичних питань.

Контроль за дотриманням режиму припинення вогню, виконанням домовленостей про відведення частин збройних сил та інших формувань, бойової техніки та озброєння, забезпечення підтримки миру та правопорядку в населених пунктах, що знаходяться в зоні безпеки, здійснює Об’єднана контрольна комісія (ОКК). До ОКК входять по 6 представників з трьох сторін (Республіки Молдова, Придністров’я, Російської Федерації).
Переговорний процес у цілому має дискретний характер, коли періоди інтенсифікації перемовин змінюються тривалими періодами стагнації та загострення відносин між Тирасполем та Кишиневом. Процес значною мірою залежить від низки суб’єктивних обставин: внутрішньополітичної ситуації у Республіці Молдова, відносин між посередниками та провідними акторами (зокрема між США та ЄС, з одного боку, та Росією – з іншого).

1.1. Республіка Молдова: невизначеність «особливого статусу»
Правовий статус Придністровського регіону визначено Конституцією та законами Республіки Молдова. Так, у Конституції (Глава VIII. Ст. 110) визначено, що «населеним пунктам лівобережжя Дністра можуть бути надані особливі форми і умови автономії відповідно до особливого статусу, встановленого органічним законом».( Titlul III. Autoritățile publice. URL : https://www.presedinte.md/titlul3#8)

Безпосередньо правовий статус Придністровського регіону визначає ухвалений 22 липня 2005 р. Закон No 173 про основні положення особливого правового статусу
населених пунктів лівобережжя Дністра (Придністров’я). Згідно з цим Законом, у складі Республіки Молдова засновується автономно-територіальне утворення з особливим правовим статусом – Придністров’я, до складу якого можуть увійти (або вийти з його складу) населені пункти лівобережжя Дністра за результатами місцевих референдумів, проведених відповідно до законодавства Республіки Молдова.

Представницьким і найвищим законодавчим органом Придністров’я є Верховна Рада з правом ухвалення законів на місцевому рівні та інших нормативних актів у межах своєї компетенції. Повноваження Верховної Ради Придністров’я, а також функції виконавчого органу Придністров’я визначаються на основі переговорного процесу.

Суди, органи прокуратури, Управління Служби інформації і безпеки та Управління внутрішніх справ Придністров’я, відповідно до цього закону, є складовою частиною єдиної системи судових інстанцій і єдиної системи правоохоронних органів Республіки Молдова і діють на основі її законодавства.

Придністров’я має право на власну символіку. Діловодство здійснюється молдавською мовою на основі латиниці та російською. Придністров’я має право встановлювати і підтримувати зовнішні контакти в економічній, науково-технічній гуманітарній сферах у порядку, передбаченому законодавством Республіки Молдова.

Проте, відповідно до закону, «розмежування повноважень між центральними органами влади Республіки Молдова та органами влади Придністров’я здійснюється на основі Закону Республіки Молдова про особливий правовий статус Придністров’я і відповідно до законодавства Республіки Молдова».

Таким чином, Республіка Молдова погоджується на особливий статус для Придністровського регіону. Проте конкретний обсяг повноважень, який Кишинів готовий передати Тирасполю, досі не визначено. Крім того, Придністров’я не визнає дію зазначеного закону, оскільки, на думку придністровської адміністрації, його було
ухвалено без урахування позиції регіону.

У законодавстві Республіки Молдова за Придністров’ям не закріплено статус окупованих територій. Водночас існує низка рішень Європейського Суду з прав людини (ЄСПЛ) – «Ілашку та інші проти Молдови і Росії», «Мозер проти Республіки Молдова та Росії», згідно з якими Росія визнається відповідальною за стан справ у Придністровському регіоні. Європейський суд з прав людини обґрунтовує причетність до справи Росію тим, що «Придністров’я продовжує своє існування тільки завдяки військовій, економічній, фінансовій, інформаційній та політичній підтримці Росії ... Росія має ефективний контроль або, як мінімум, вирішальний вплив
на Придністровську республіку».

2 травня 2017 р. Конституційний суд Молдови визнав неконституційним перебування на території країни російського військового контингенту. Судді
відзначили, що «близько 11 відсотків території Молдови є окупованими, а російська армія не була виведена з Придністровського регіону».

Водночас, позиція Республіки Молдова у врегулюванні Придністровського конфлікту значною мірою залежить від позиції політичної сили, яка знаходиться у конкретний момент при владі в країні, стосунків між різними політичними силами всередині країни, а також стану молдовсько-російських відносин. Єдиним пунктом, де збігаються позиції різних політичних сил, є необхідність відновлення територіальної цілісності країни в її межах станом на 1 січня 1990 р.

Так, у період перебування при владі Демократичної партії Молдови (2014– 2019 рр.) можна виділити дві позиції: позицію парламентської більшості й уряду та позицію президента РМ Ігоря Додона. Формальну позицію парламенту висловлено у відповідній декларації щодо виведення російських військ з Придністров’я, ухваленої у вересні 2018 р. Цю позицію у виступі на Генеральній асамблеї ООН оприлюднив прем’єр-міністр Молдови Павел Філіп.

Під час передвиборчої кампанії 2016 р. І. Додон не відкидав можливість реінтеграції Придністров’я у спосіб федералізації Молдови. Під час першого візиту до Росії в якості президента у січні 2017 р. І. Додон на спільній з В. Путіним прес-конференції визнав, що відмова від врегулювання придністровського питання на основі Меморандуму Козака була помилкою.
Така думка очільника РМ викликала побоювання, що І. Додон відстоюватиме саме варіант вирішення придністровської проблеми у спосіб федералізації Молдови і реалізації варіанта «Козак-2». Тим більше, що у липні 2018 р. президент РФ призначив саме Д. Козака на посаду спецпредставника з розвитку торговельно- економічних відносин з Молдовою.
За ініціативи І. Додона відбулося сім його зустрічей з керівником Придністровської адміністрації Вадимом Красносельським для обговорення врегулювання спірних питань. Проте, суттєвих результатів ці зустрічі не мали.
У березні 2019 р. адміністрація президента РМ оприлюднила документ «Великий пакет для Молдови» (отримав неформальну назву «план Додона»). Згідно з цим планом, пропонувалося у 2020 р. організувати у Кишиневі міжнародну
конференцію високого політичного рівня, за підсумками якої всі головні міжнародні гравці повинні були підписати «Хартію про солідарність і партнерство з Республікою Молдова» і створити «Фонд сприяння і постконфліктного розвитку Молдови», з метою фінансування інтеграції Придністров’я до Молдови. До 2022 р. планувалося виробити модель придністровського врегулювання і програму постконфліктного розвитку об’єднаної держави на 10–15 років.

Пропонувалося також розглядати Республіку Молдова як перспективну можливість «вибудовування стратегічного діалогу Росія–ЄС у нових історичних умовах», підкреслювався нейтралітет країни. Трансформація миротворчої операції у Молдові передбачалася виключно «у рамках політичного врегулювання придністровської проблеми». Конкретний статус Придністров’я у плані не визначався. У документі також зазначалося, що «Великий пакет» може бути основою «поетапного мирного процесу з урегулювання конфліктної ситуації на території України».

План презентовано західним партнерам – ЄС та США, а також представлено на Мюнхенській конференції з питань безпеки. Враховуючи час оприлюднення, реалізація документа пов’язувалася із результатами парламентських виборів у Молдові. Втілення плану не вийшло за межі консультацій з партнерами.

На президентських виборах 15 листопада 2020 р. президенткою РМ обрано Майю Санду, яка висловилася за виведення російських військ і озброєнь з Придністровського регіону та трансформацію миротворчої операції у цивільну місію під егідою ОБСЄ. Згодом така позиція неодноразово нею підтверджувалася.

На парламентських виборах 11 липня 2021 р. перемогла пропрезидентська проєвропейська партія «Дія та солідарність», у той час як проросійський «Блок комуністів та соціалістів» зазнав поразки. Прихід до влади проєвропейські орієнтованих сил зменшив ризик втілення проєкту «Козак-2».

Характерною особливістю молдовської позиції є відсутність узагальнюючого  бачення процесу врегулювання та його кінцевої мети. Незважаючи на неодноразові заяви про необхідність розробки стратегії реінтеграції Молдови, такий документ так і не з’явився.
1.2. Придністров’я: «безальтернативність незалежності»

Позиція істеблішменту невизнаної «Придністровської молдавської республіки» протягом останніх років залишається незмінною – незалежність Придністров’я з майбутньою інтеграцією до складу Російської Федерації. Основою такої позиції є результати референдуму 17 вересня 2006 р., на якому більшість учасників нібито підтримали незалежність «ПМР».

У «Концепції зовнішньої політики Придністровської молдавської республіки», затвердженої указом «президента ПМР» у листопаді 2012 р., зазначається, що «Придністров’я здійснює послідовну діяльність, націлену на визнання міжнародної правосуб’єктності Придністровської Молдавської Республіки з її подальшим входженням до регіональних та універсальних міжнародних організацій, зокрема Організацію Об’єднаних Націй» (Концепция внешней политики Приднестровской Молдавской республики. URL : http://mfa-pmr.org/ru/Qpj.)

У своєму обґрунтуванні права на незалежність придністровський істеблішмент спирається на певне ідейне підґрунтя, сформульоване місцевими ідеологами та істориками. Його суть можна звести до такого :

- провина за початок конфлікту покладається на Республіку Молдова, яка ухвалила мовне законодавство, що визнавало молдавську мову державною і не врахувало інтереси національних меншин, насамперед, населення районів лівобережжя Дністра;

- Молдова обрала позицію зближення з Румунією, що викликало побоювання у населення Придністровського регіону, зокрема у молдаван, щодо приєднання регіону до Румунії та «румунізації» населення;

- Придністров’я має окрему від Молдови історію, а існування Молдавської автономної РСР у 1924–1940 рр. у складі Української РСР може розглядатися як предтеча державності так званої «Придністровської молдавської республіки»;

- висновок комісії Верховної Ради Молдовської РСР від 28 червня 1990 р. «Щодо політико-юридичної оцінки радянсько-німецького договору про ненапад від 23 серпня 1939 р., а також їх наслідки для Бессарабії та Північної Буковини» розглядається як відмова Молдови від Придністровського регіону, який увійшов до складу Молдавської РСР у 1940 р.;

- Придністровський конфлікт є актом агресії з боку Республіки Молдова проти Придністров’я і розглядається як «молдовсько-придністровський конфлікт».

Внутрішня еволюція Придністров’я призвела до того, що контроль за квазі-державними структурами опинився в руках найпотужнішої економічної структури регіону – холдингу «Шериф».
Довідково: Холдинг «Шериф» є монополістом у сфері постачання телекомунікаційних послуг та на ринку нафтопродуктів у Придністров’ї, до його складу входять банки, промислові підприємства, такі, як потужне текстильне підприємство ЗАТ «Тиротекс» та Тираспольський винно-коньячний завод KVINT. Холдинг є власником футбольного клубу «Шериф». Представником «Шерифа» є нинішній глава Придністровської адміністрації («президент ПМР») Вадим Красносельський. За підсумками виборів 29 листопада 2020 р., до придністровського «парламенту» не пройшов жоден кандидат, не пов’язаний із холдингом.

Придністровський істеблішмент демонструє свою прихильність до Російської Федерації. Ще у 2007 р. ухвалено концепцію гармонізації придністровського «законодавства» з російським. У березні 2017 р. ухвалено «закон», який дозволяє використовувати російський прапор поряд із придністровським. До кримінального кодексу «ПМР» залучено статтю щодо кримінальної відповідальності за заперечення
позитивної ролі російських миротворців.

У Придністров’ї регулярно забезпечують участь у виборах президента Російської Федерації та депутатів Державної Думи РФ російських громадян, що проживають на території регіону. Більшість із них підтримує кандидатів від правлячої партії «Единая Россия».

1.3. Російська Федерація: вимога широкої автономії для Придністров’я

Позиція Російської Федерації щодо врегулювання Придністровського конфлікту зафіксована в Концепції зовнішньої політики Російської Федерації, затвердженої Президентом РФ 20 листопада 2016 р., де зазначається, що Росія «сприяє в рамках існуючого багатостороннього переговорного механізму всеосяжному вирішенню придністровської проблеми на основі поваги суверенітету, територіальної цілісності і нейтрального статусу Республіки Молдова при визначенні особливого статусу Придністров’я» ( Концепция внешней политики Российской Федерации (утверждена Президентом Российской Федерации
В. В. Путиным 30 ноября 2016 г.). URL : https://www.mid.ru/foreign_policy/official_documents/- /asset_publisher/CptICkB6BZ29/content/id/25422484.)
По відношенню до Придністровського регіону Республіки Молдова Російська Федерація проводить більш гнучку політику, ніж щодо грузинських регіонів – Абхазії та Цхінвальського району (Південної Осетії), які Москва визнала незалежними державами після російсько-грузинської війни 2008 р. Не визнаючи офіційно незалежність Придністров’я, Росія підтримує його режим воєнними, економічними та дипломатичними засобами. Російська присутність у регіоні забезпечується наявністю російського
військового контингенту – Оперативної групи російських військ (ОГРВ), до складу якої входять 82-й і 113-й окремі мотострілецькі батальйони та батальйон охорони і обслуговування загальною чисельністю понад 1500 військовослужбовців без важкої бронетехніки та артилерії. Обидва батальйони по черзі беруть участь у складі миротворчого контингенту поряд із молдовськими та придністровськими військовослужбовцями. Крім того, на станції Колбасна знаходяться склади боєприпасів, які належать російській армії. На сьогодні там зберігається близько
20 тис. тонн різних боєприпасів.

Правовою підставою участі російських військових у миротворчій операції спільно із військовослужбовцями Молдови та Придністров’я є «Угода про принципи мирного врегулювання збройного конфлікту в Придністровському регіоні Республіки Молдова», підписана президентом Росії Борисом Єльциним та президентом Молдови Мірчею Снєгуром 21 липня 1992 р.

Незважаючи на взяті Росією під час Стамбульського саміту ОБСЄ 1999 р. зобов’язання вивести з Молдови до 2001 р. особовий склад та озброєння, російський військовий контингент залишається в Придністров’ї. ОГРВ знаходиться у підпорядкуванні Західного військового округу збройних сил Російської Федерації.
Крім військового контингенту в Придністров’ї є також так звані «збройні сили» невизнаної «ПМР», склад яких оцінюється в 6–7 тис. осіб. Важке озброєння включає 10–20 танків, деяку кількість 122 мм установок залпового вогню, 100 та 85 мм гармати, 120 мм міномети та різні модифікації бронетранспортерів.
З початком агресії РФ проти України значно збільшилася кількість навчань військових формувань Придністров’я і частин ОГРВ. Звертає на себе увагу як характер навчань (відбиття атаки штурмовика типу Су-25( Военнослужащие ОГРВ начали учения по срыву атаки штурмовиков «противника». URL : https://novostipmr.com/ru/news/15-06-10/voennosluzhashchie-ogrv-nachali-ucheniya-po-sryvu-ataki), танкових атак, відбиття нападу диверсантів), так і факт спільних навчань російського військового контингенту та незаконних військових формувань Придністров’я у порушення нейтрального статусу російських військ.

Російський військовий контингент та незаконні збройні формування Придністров’я відіграють важливу роль у забезпеченні російської військової присутності в Чорноморському регіоні поряд із військовими контингентами на тимчасово окупованій території України (Крим та ОРДЛО), в Грузії (7-ма
військова база РФ в Абхазії та 4-та військова база в Цхінвальському районі), Азербайджані (російський миротворчий контингент у Нагірному Карабасі),
Вірменії (102-а російська військова база).

Правовою підставою участі російських військових у миротворчій операції спільно із військовослужбовцями Молдови та Придністров’я є «Угода про принципи мирного врегулювання збройного конфлікту в Придністровському регіоні Республіки Молдова», підписана президентом Росії Борисом Єльциним та президентом Молдови Мірчею Снєгуром 21 липня 1992 р.
Незважаючи на взяті Росією під час Стамбульського саміту ОБСЄ 1999 р. зобов’язання вивести з Молдови до 2001 р. особовий склад та озброєння, російський військовий контингент залишається в Придністров’ї. ОГРВ знаходиться у підпорядкуванні Західного військового округу збройних сил Російської Федерації.

Крім військового контингенту в Придністров’ї є також так звані «збройні сили» невизнаної «ПМР», склад яких оцінюється в 6–7 тис. осіб. Важке озброєння включає 10–20 танків, деяку кількість 122 мм установок залпового вогню, 100 та 85 мм гармати, 120 мм міномети та різні модифікації бронетранспортерів.

З початком агресії РФ проти України значно збільшилася кількість навчань військових формувань Придністров’я і частин ОГРВ. Звертає на себе увагу як характер навчань (відбиття атаки штурмовика типу Су-255, танкових атак, відбиття  нападу диверсантів), так і факт спільних навчань російського військового контингенту та незаконних військових формувань Придністров’я у порушення нейтрального статусу російських військ.

Російський військовий контингент та незаконні збройні формування Придністров’я відіграють важливу роль у забезпеченні російської військової присутності в Чорноморському регіоні поряд із військовими контингентами на тимчасово окупованій території України (Крим та ОРДЛО), в Грузії (7-ма військова база РФ в Абхазії та 4-та військова база в Цхінвальському районі), Азербайджані (російський миротворчий контингент у Нагірному Карабасі),
Вірменії (102-а російська військова база).

Правовий статус російських військ сьогодні не врегульовано. Згідно згаданої Угоди від 21 липня 1992 р., передбачалося, що частини 14-ї російської армії зберігатимуть нейтралітет, а питання про її статус, порядок та терміни її поетапного виведення визначатимуться під час переговорів. У жовтні 1994 р. Підписано молдовсько-російську угоду про юридичний статус, спосіб і терміни виведення російських військових формувань, що тимчасово перебувають на території Молдови.

Молдовська сторона погодилася на синхронізацію виведення російських військ із політичним врегулюванням конфлікту. І хоча угода не була ратифікована російською стороною, офіційні російські представники пов’язують виведення військ саме із остаточним політичним врегулюванням. Крім військової присутності, Росія відіграє важливу роль у переговорному процесі стосовно придністровського врегулювання, маючи статус посередника та гаранта переговорного процесу.

Власне Придністров’я отримує як безпосередню, так і опосередковану економічну підтримку з боку Російської Федерації. Крім виплати російської пенсії мешканцям Придністров’я, що мають російське громадянство, Росія з 2008 р. Також виплачує надбавку всім пенсіонерам регіону. У 2019 р. надбавку, яка складає 150 придністровських рублів (9,3 дол. США), отримували 146 тис. мешканців Придністров’я (кожен третій). Придністров’я отримує також допомогу в рамках автономної некомерційної організації (АНО) «Євразійська інтеграція», яка реалізує на території регіону соціальні проєкти. Як свідчать результати журналістських розслідувань, така допомога є прикриттям однієї з корупційних схем.

Придністровська сторона неодноразово зверталася до російських офіційних представників з пропозицією розмістити частку державного замовлення РФ на придністровських підприємствах. Останнім часом керівництво Росії пропонує Придністров’ю налагоджувати торговельно-економічну співпрацю з російськими регіонами.

Втім, головна фінансова підтримка здійснюється через так звані «газові гроші».

Придністров’я продає газ внутрішнім споживачам по ціні втричі меншою, ніж ціна закупки (у Придністров’ї внутрішня ціна складала 65 дол. США за 1 тис. куб. м газу, у той час, як Молдова закупала його у «Газпромі» по 240 дол. США за 1 тис. куб. м).

При цьому отримані від продажу газу кошти надходять до бюджету «ПМР», а не виплачуються «Газпрому», внаслідок чого утворився борг близько 7 млрд дол. США.
Молдова відмовляється визнавати цей борг, проте він залишається одним з чинників тиску на Кишинів з боку Росії.

На території Придністровського регіону проживає 220 тис. громадян Російської Федерації (які часто мають подвійне чи потрійне громадянство), що є додатковим важелем тиску РФ на Молдову.

Позиція Росії щодо Придністров’я неодноразово висловлювалася офіційними особами. Серед них можна виділити такі ключові положення.
- Росія, незважаючи на суттєвий вплив на Придністров’я, його економічну підтримку та російську військову присутність у регіоні, є посередником та гарантом, а не учасником переговорів щодо придністровського врегулювання. Відповідно, домовлятися про реінтеграцію та її форми мають Молдова та Придністров’я.
- Росія вважає, що Придністров’я має отримати статус широкої автономії у складі Молдови. За формулюванням міністра закордонних справ РФ С. Лаврова, «Росія – учасниця переговорного процесу в форматі «5+2», покликаного врегулювати цей конфлікт на основі принципів, узгоджених багато років тому. Ці принципи – особливий статус у складі Республіки Молдова, за умови, що остання збереже свій суверенітет (не буде поглинена іншою державою), і залишиться нейтральною (не буде вступати до військово-політичних блоків)».
- Придністров’я може отримати незалежність у випадку зміни статусу Молдови. За заявою С. Лаврова, РФ відстоюватиме позицію, що у випадку «якщо РМ втрачає свій суверенітет і поглинається іншою країною або змінює свій військово- політичний статус з нейтрального на блоковий, то придністровці мають повне право ухвалити рішення про своє майбутнє самостійно» .

- Росія висловлюється проти зміни формату миротворчої місії з військової на цивільну, мотивуючи це тим, що не вирішено питання політичного врегулювання, а також тим, що для зміни формату потрібна згода всіх сторін (придністровська сторона виступає проти цього). Придністров’я також використовується для впливу на внутрішньополітичну ситуацію в Республіці Молдова. У лівобережних районах проживає від 220 до 230 тис. громадян Молдови, які є виборцями. Вони використовуються як резерв для
голосування за проросійських політиків на президентських та парламентських виборах у РМ. Наприклад, у другому турі президентських виборів 15 листопада 2020 р. взяли участь 31 758 громадян Молдови, що проживають на непідконтрольній території, з яких, 85,5 % проголосували за І. Додона, а 14,2 % – за М. Санду. Проте, у цілому чисельність виборців з Придністров’я недостатня для суттєвого впливу на
остаточний результат виборів.

1.4. Україна: усвідомлення загрози

Відповідно до Меморандуму про принципи нормалізації відносин між Республікою Молдова і Придністров’ям від 8 травня 1997 р. Україна є країною- гарантом переговорного процесу з придністровського врегулювання.

Разом з тим, позиція України по відношенню до Придністров’я була неоднозначною, починаючи ще зі збройної фази конфлікту. Саме через українську територію потрапляли до Придністровського регіону російські найманці, а на боці сепаратистів воювали активісти української радикальної організації УНСО.

Чималу роль у такій позиції України відіграли, з одного боку, побоювання щодо можливості об’єднання Молдови і Румунії та можливі територіальні зазіхання з боку Румунії на південь Одеської області й Чернівецьку область (Бессарабія та Північна Буковина), з іншого – наявність у Придністров’ї численної української діаспори. Придністровське керівництво намагалося використати «український чинник» для забезпечення лояльного ставлення до себе з боку Києва, час від часу наголошуючи на бажанні приєднатися до України.
Офіційна позиція України щодо конфлікту в Придністров’ї вперше була висловлена під час першого офіційного візиту президента України Л. Кравчука до Молдови 23 жовтня 1992 р. Під час візиту підписано Договір про добросусідство, дружбу та співпрацю між державами. Сторони відзначили, що вони дотримуватимуться принципів «непорушності кордонів, територіальної цілісності» (6 Договір про добросусідство, дружбу і співпрацю між Україною та Республікою Молдова. URL :
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/498_161#Tex)

Проте, декларуючи такі принципи, Україна часто або діяла в одному руслі з Росією, або висувала дуже суперечливі ініціативи. Прикладом такої суперечливої позиції може бути план В. Ющенка, відомий також під назвою «7 кроків до демократії». «Адміністрації Придністров’я» було запропоновано створити «необхідні умови для розвитку в регіоні демократії, громадянського суспільства і багатопартійної системи», а також «відповідно до законних умов статусу Придністров’я» провести «вільні і демократичні вибори до Верховної Ради Придністров’я як представницького органу Придністровського регіону Республіки Молдова» під наглядом ЄС, ОБСЄ, США та інших представників міжнародної спільноти. Фактично цей план за умов збереження існуючих структур примусу (МВС,
міністерства державної безпеки) та російської військової присутності міг призвести лише до легітимізації придністровських владних структур, а відтак і самого Придністров’я.

Кишинів, формально погодився з таким планом, навіть ухвалив Закон про основні положення особливого правового статусу населених пунктів лівобережжя Дністра (Придністров’я) та висунув низку законних вимог до процедури проведення виборів: розпуск міністерства державної безпеки «ПМР», допуск до агітації молдовських партій та ЗМІ, обов’язкове молдовське громадянство кандидатів у депутати. Але цілком законні та логічні вимоги РМ призвели врешті-решт до провалу
плану В. Ющенка.

Крім того, Україна практикувала надання українського громадянства мешканцям Придністров’я українського походження. Показово, що за офіційним переписом 2004 р. на території правобережної Молдови українців мешкає більше, ніж на неконтрольованих територіях – 282 тис. проти 160 тис. Однак, саме придністровські українці отримували найбільшу частку уваги Української держави у роботі з діаспорою.

Водночас, саме в період президентства В. Ющенка Україна зуміла радикально вплинути на подальший перебіг придністровського врегулювання. Два рішення з боку України – ініціатива щодо Європейської місії з прикордонної допомоги Україні та Молдові (EUBAM) та впровадження у березні 2006 р. нових правил обслуговування вантажів на придністровській ділянці українсько-молдовського кордону, попри викликану ними кризу, змусили Тирасполь вести зовнішньоекономічну діяльність у молдовському правовому полі.

Спроба України під час головування в ОБСЄ (2013 р.) вплинути на процес врегулювання завершилася невдачею.
Фактично до 2014 р. Україна вважала Придністров’я комплексом загроз переважно невоєнного характеру, серед яких :
- загроза «розморожування» конфлікту і виникнення вогнища напруженості поблизу українського кордону;
- уразливість транзиту вантажів у дунайському напрямі через контроль Придністров’ям ділянки залізниці, яка пов’язує Україну з дунайськими портами (Рені, Ізмаїл);
- забезпечення розташованою на території Придністров’я Молдавською ДРЕС перетоку електроенергії у південні райони Одеської області та ризики відключення їх від електропостачання у випадку збою в її роботі;
- відсутність контролю з боку законної влади за ділянкою українсько- молдовського кордону, що створює умови для незаконного переміщення товарів, зброї, наркотрафіку, нелегальної міграції;
- наявність у с. Колбасноє складів озброєння і боєприпасів, які є загрозою виникнення надзвичайних ситуацій;
- відсутність контролю з боку законної влади Молдови за екологічним станом річки Дністер (джерела питною води для Одеси та ряду населених пунктів Одеської області) та ризики її забруднення промисловими і комунальними стоками.

Існування «сірої зони», через яку здійснюються поставки контрабандних товарів, влаштовувала українську бізнес-еліту, котра отримувала доходи від цього бізнесу.
Ставлення до Придністров’я змінилося після окупації Криму і початку російської збройної агресії на Донбасі. Наявність військового контингенту РФ у невизнаній республіці дало підстави розглядати цей анклав як воєнну загрозу національній безпеці України. Протягом 2014–2017 рр. Україна здійснила низку заходів, спрямованих на зменшення ризиків, пов’язаних із Придністров’ям: посилила охорону придністровської ділянки українсько-молдовського кордону, обмежила пересування через неї окремих груп товарів (зокрема підакцизних).

У травні 2015 р. Верховна Рада України денонсувала угоду між урядом України і урядом Російської Федерації про транзит по території України військових формувань РФ, які тимчасово знаходяться на території Республіки Молдова.

У Стратегії воєнної безпеки, затвердженої Указом президента від 25 березня 2021 р., яка замінила Воєнну доктрину, відзначається, що на регіональному рівні найбільш загрозливим аспектом є «... використання у власних інтересах конфлікту в Придністров’ї та інших заморожених конфліктів на пострадянському просторі».

6 жовтня 2017 р. прем’єр-міністри України Володимир Гройсман і Молдови Павел Філіп підписали угоду про спільний контроль осіб, транспортних засобів, товарів та предметів у спіл